Територіальна оборона Швейцарії (Частина 1)

Вступ

Швейцарія отримала статус нейтральної держави на Віденському конгресі у 1815 році. Для збереження цього статусу держава в минулому і надалі змушена підтримувати добре підготовлену та ефективну армію, що пов’язано з концепцією військового стримування. Саме тому нейтральний статус Швейцарії визначається як озброєний нейтралітет, а збройні сили країни мають на меті підтримання такого рівня військової готовності, який робить можливе вторгнення іноземних військ у будь-якому випадку загрози економічно та стратегічно невигідним.

Територіальна оборона Швейцарії є прикладом низового та добровільного залучення населення до захисту власної держави. Її основою є стримування противника шляхом швидкої мобілізації військовослужбовців, які виявляють рішуче прагнення та відданість обороні країни від дій потенційного ворога. Ця концепція, укорінена у швейцарській ментальності протягом століть, функціонує й донині. Попри те, що Альпійська республіка є нейтральною державою та не бере участі у збройних конфліктах, переконання у необхідності захисту власної країни є серед громадян Швейцарії загальнопоширеним. Впродовж історії це сприяло консолідації суспільства відповідно до принципу «єдність у різноманітті». Питання обороноздатності Швейцарської Конфедерації було також одним із чинників, що відіграв значну роль у формуванні згуртованості цього різноманітного та багатокультурного суспільства — так званої «нації волі».

Слід підкреслити значення статусу Швейцарії на міжнародній арені, який дозволяє їй підтримувати незалежні та позитивні відносини з іншими державами. Швейцарія не є членом НАТО, тому у разі агресії проти її території не застосовуватимуться положення статті 5 Вашингтонського договору (договору про НАТО), яка передбачає надання військової допомоги у випадку нападу на одну з держав-членів альянсу. Саме тому територіальна оборона держави має особливо важливе значення для Альпійської республіки з населенням понад 9,0 мільйонів осіб.

Генеза та традиції

Для розуміння сучасних засад політики безпеки Швейцарії важливим є аналіз історії її військової справи. Швейцарія має багатий багатовіковий досвід розвитку оборонних спроможностей держави, попри відносно молодий характер її сучасної державності.

Початково Швейцарська Конфедерація виникла як Вічний союз у 1291 році, однак майже до кінця XVIII століття не мала постійної армії. У разі спільної загрози війни, що стосувалася всіх кантонів, здійснювалися воєнні приготування шляхом призову на службу всіх чоловіків, здатних носити зброю, незалежно від їхнього віку. Тодішня Швейцарія насамперед мусила зважати на повторювані напади з боку Габсбургів. З XVIII століття підтримання обороноздатності стало обов’язком окремих кантонів, хоча не всі з них мали власні збройні сили. У зв’язку з цим швейцарські кантони дедалі частіше дотримувалися нейтральної позиції під час численних воєн, які вели сусідні держави, керуючись політичним прагматизмом і зважаючи на своє географічне положення. Такий стан зберігався до 1798 року, коли союз тринадцяти швейцарських кантонів був окупований військами Наполеона. Тоді була створена Гельветична республіка, контрольована Францією, яка існувала до 1802 року. У 1815 році на Віденському конгресі європейські держави надали Швейцарії статус нейтральної країни.

Однак, незважаючи на нейтралітет, Швейцарія не відмовилася від власних збройних сил, за які й надалі відповідали кантони. У 1850 році, через два роки після утворення Швейцарської Конфедерації, було ухвалено закон, що визначав структуру збройних сил молодої Альпійської республіки. Відповідно до нього, окремі кантони мали контингенти елітних військ та резерви. Водночас територіальна оборона залишалася у віданні кантонів аж до 1874 року, коли в межах повної ревізії федеральної конституції було встановлено нову структуру швейцарської армії. Новостворена армія складалася з військових контингентів, наданих окремими кантонами, і в разі загрози війни та мобілізації перетворювалася на федеральну армію під командуванням генерала, призначеного урядом Швейцарії — Федеральною радою. До складу цих збройних сил входили, з одного боку, молоді солдати віком від 20 до 32 років, а з іншого — резервісти (Landwehr) віком від 33 до 44 років. Наприкінці XIX століття також було ухвалено рішення про будівництво потужних укріплень в Альпах, які стали прототипом відомого швейцарського Національного редуту.

Нова військова організація, заснована на федеральній армії, виявилася ефективною та була позитивно сприйнята швейцарським суспільством. Під час Першої світової війни Швейцарія протягом трьох днів мобілізувала та розмістила на своїх кордонах армію чисельністю майже 250 тисяч солдатів, озброєних понад 400 артилерійськими гарматами. Ці дії мали вирішальне значення для збереження нейтралітету країни, стримуючи потенційних агресорів. У 1938 році характер збройних сил у мирний час було змінено на міліційний, у результаті чого була створена так звана міліційна армія, яка функціонує у Швейцарії й донині. Роком пізніше було створено територіальну службу, а загальна мобілізація населення застосовувалася насамперед у кантонах, що межували з Третім Рейхом та Францією. Безперечно, загроза з боку сусідніх держав напередодні Другої світової війни посилила зусилля швейцарців щодо захисту батьківщини.

Під час перших днів вересня 1939 року Швейцарія мобілізувала 430 тисяч солдатів фронтових підрозділів та 200 тисяч допоміжних формувань. Слід зазначити, що на той час населення держави становило 4,2 мільйона осіб. Додатково було ухвалено рішення про створення місцевих підрозділів територіальної оборони, до складу яких входили чоловіки, що не підлягали мобілізації, а також 18-тисячної Жіночої допоміжної служби.

Після падіння Франції у 1940 році головнокомандувач швейцарської армії генерал Анрі Гізан ухвалив рішення про створення Національного редуту — сильно укріпленої системи альпійських фортець, яка визначала лінії оборони Альпійської республіки та яку війська мали обороняти за будь-яку ціну. Стратегія Національного редуту застосовувалася до осені 1944 року, тобто в період існування потенційної загрози для країни з боку Третього Рейху.

Після Другої світової війни Швейцарія не відмовилася від свого нейтралітету — навпаки, держава й надалі його культивує та послідовно не вступає до військових союзів. Женева є місцем розташування штаб-квартири Організації Об’єднаних Націй, а Швейцарія офіційно приєдналася до цієї організації у 2002 році.

Варто також зазначити, що швейцарці мають давні традиції у сфері особистої охорони. Починаючи з XVII століття, вони служили членами особистої гвардії європейських монархів, зокрема в Іспанії та Італії. Водночас із 1506 року Швейцарська гвардія безперервно виконує охоронні функції Папи Римського у Ватикані.